Іван МазепаТреба зазначити, що у козацькій державі Мазепи люди були вільними. Селянство відбувало “всякое послушенство” за надану йому в оренду землю. Старшина, призначений на відповідальний уряд, отримував рангові маєтності. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав на ранг 19654 двори, у яких мешкало понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися у 72 селах, слободах Прилуцького (Красноколядинська сотня), Стародубського (Топальська сотня), Ніжинського (Кролевецька, Коропська, Бахмацька, Батуринська сотні), Чернігівського (Понорницька, Сосницька, Любецька, Менська, Киселівська сотні) полків, а також Гадяцькому, Переяславському та Київському полках 33. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не І.Мазепі як людині, а гетьманові для виконання ним владних повноважень. З отриманих доходів у наданих на уряд маєтностей він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони, утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Між ранговими селами існував розподіл форм сплати податку: одні з них мали здати на “гетьманську булаву” певну кількість свійської птиці, інші – солі, дичини, треті-грошей. Причому останніх посполиті здебільшого не платили. Це робили за них орендарі млинів на територіях рангових маєтностей. Відповідно посполиті возили їм дрова, заготовляли сіно, гатили греблі тощо. Селяни вільно переміщалися в межах Гетьманщини. “Послушаніє” не обмежувало їхньої самостійної праці на себе і давало можливість на державній землі мати статки для прожиття. Рангові маєтності, взагалі земельна власність старшини мали умовний характер, бо після усунення державців з посад(особливо примусового, конфліктного) підлеглі посполиті, земля передавались наступним володарям відповідних посад. На Гетьманщину тікали від кріпосництва втікачі з Московії, Польщі. Відомі випадки, коли російські військовослужбовці, перебуваючи в Україні, крали українських дітей, зокрема Омелька Зашлого у такий спосіб перепродали в Москву за рубль 34. Дядько Петра І Лев Наришкін у 1700-их роках надіслав І.Мазепі погрозливу вимогу, аби він негайно відправив до нього карлицю, яка втекла додому в Україну. Гетьман на те відповів, що в Гетьманщині “є не безгрішно кого неволею давати чи дарувати”35 і не виконав грізного розпорядження. Для суспільного ладу Гетьманщини, як показує вищезгадана позиція гетьмана, кожна людина являла собою цінність, з непорушним свободи вибору. Поляк Еразм Отвіновський не випадково тому писав, що гетьман “в усього народу… був у шанобливій любові та побожній повазі”36. Це ж саме зазначав французький посол Жан Балюз, який відвідав Батурин.

Гетьману деякі історики закидають, ніби він був жорстоким кріпосником, маючи двадцять тисяч кріпаків у сусідній державі. Факти ж говорять дещо про інше. У 1699 році Іван Мазепа купив у російських поміщиків землі у Рильському повіті і заснував там кільканадцять слобід, сіл (зокрема Іванівське та Амонь, у 1700 р. – Вишні Деревеньки, у 1702 р. – Урусу, в 1703 р. – Ольхівку, у 1704 р. – Куреньки і Дроновку, в 1705 р. – Жилину і Гузомою, в 1706 р. – Ізбицю, в 1707 р. – Софроново, Коренево і Снагость та інші населені пункти37). Оскільки засновник надавав переселенцям значні пільги, брав з них лише незначний податок, то чутка про “землю обітовану” швидко розповсюдилася довкруг. Якщо в Івановському в 1705 році було 187 дворів, то вже у 1708 році – 697, у Мазепинцях відповідно 30 і 93, у Гузомої – 30 і 69, Амоні – 72 і 178, Вишніх Деревеньках – 52 і 213 38. Подібна тенденція простежується у всіх селах. Фактично у такий спосіб відбувається розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Певно, таку мету і переслідував гетьман. Надання пільгового режиму переселенцям дуже муляло російським поміщикам-кріпосникам, які жили за іншими законами, купляли-перепродували селян, як худобу. Гетьман у цьому зв’язку просив царя, аби вони “никакой обиды и насильства людям свободным, в оные слободки идущим, по дорогам перенимая, разорения не чинили”39 . Дві третини новоосілих жителів становили росіяни (мабуть, кріпаки-втікачі), третину-українці. Переваги української системи орендного господарювання ( селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею кріпосних швидко перетворили мазепинські села у процвітаючі осередки ефективної економіки. Жителі Івановського, зокрема, за досить короткий час змогли збудувати три церкви. До речі, у Курській області Росії і досі під Рильськом є села Івановське, Степановка та Мазеповка, у назвах яких зафіксовано ім’я, по батькові та прізвище їхнього засновника.

Іван Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережжя та Правобережжя України. Та згідно з “Вічним миром” 1686 року землі від Києва до Чигирина мали “быть в пусте всегда”40. Гетьман як васал надсилав царським урядовцям копії своїх грізних наказів полковникам про суворе виконання положень вищезгаданого договору, немовби демонструючи свою заповзятливість у виконанні його умов. Водночас на ділі він все робив навпаки. Польському послу К.Ісаровичу у 1694 році він чесно зізнався, що “кордони я собі ті осаджу”41. Незважаючи на те, що цар дозволив паліївцям перебратись на Лівобрежжя, І.Мазепа знаходить аргументи, аби вони залишились – таки на Фастівщині! Прийшовши з козацьким військом у 1704 році на Правобережжя, гетьман всупереч царським настановам за досить короткий час заселив зайняту територію своїми людьми. 21 листопада 1708 року київський воєвода Дмитро Голіцин повідомляв Гаврилу Головкіну: “На сей стороне поселено жителей с 50000, и за таким случаем зело потребно, дабы Белоцерковский замок не упустить”42. Російський резидент у Польщі А.Дашков у цьому зв’зку 11 грудня 1708 року радив канцлеру написати польським магнатам, “что и Украина доселе не отдана была чрез факцыи Мазепы, и декларировать отдачю Украины”43.

Отже, гетьман хитро і наполегливо здійснив давню мрію П.Дорошенка, І.Виговського — об’єднав всупереч інтересам Росії та Польщі під своєю булавою Лівобережжя та Правобережжя України. Але радості від того не мав.

Петро І для розширення імперії, задоволення власних амбіцій потребував дедалі більше дармової козацької сили й крові. Тисячі козаків, старшин гинуло на початку ХVIII століття у виснажливих походах у Польщі, Прибалтиці.

У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків у солдати. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко у наближеному колі гетьмана говорив: “Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так противным способом и мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь”44.

Мазепиному очікуванню слушного часу для звільнення від московської залежності було покладено край у жовтні 1708 року.

Одночасна поява шведів та росіян на Сіверщині не сприяла мобілізації українців на повстання. Лист гетьмана від 30 жовтня 1708 року наказному гетьману Івану Скоропадському про те, що Карл ХІІ “нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією”, про необхідність нейтралізації росіян у Стародубі, був перехоплений московськими стрільцями. Ще раніше, 27-28 жовтня, українські полки, які перебували на Стародубщині, отримали три царські укази, згідно з якими старшина мала прибути у царську резиденцію. Соратники гетьмана І.Скоропадський, П.Полуботок та інші, не маючи зв’язку з Батурином, слухняно виконали цей наказ. Московські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, примусивши його взяти участь у виборах нового гетьмана. Стольник О.Дашков при цьому застерігав канцлера Г.Головкіна: “Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обагатил”. У Глухові стародубський полковник вимушений був прийняти нав’язаний йому царем гетьманський уряд. У 1709 році він брав участь у делегації, яка приїхала у Бендери до Карла ХІІ з умовами мирного договору. За свідченням словака Даніела Крмана, І.Скоропадський “виправдовувався перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому, своєму воєводі,буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків”45.

Жорстоке спалення московським військом 2 листопада 1708 року Батурина, вивішення у всіх значних містечках Гетьманщини голів забитих батуринців, зрада церковників, які проголосили у Глухові анафему гетьману та його прибічникам, — підірвало моральний дух повстанців. Прийшовши з шведами до гетьманської столиці, І.Мазепа, як свідчив на допиті сотник Корній Савин, “зело плакал”46. Він сказав П.Орлику: “Уже теперь в нынешнем нашем нещасливом состоянии все дела иначе пойдут, и Украина, Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать”47. До того ж, український генералітет переконався, що Карл ХІІ надто переоцінив свої сили, могутність і вийшов на війну з дуже обмеженим, при тому втомленим, пошарпаним у боях військовим контингентом, який не міг вже належно протистояти росіянам і постіно терпів поразки. Паніку в оточенні Мазепи викликав і наказ Петра І від 7 листопада 1708 року про арешт і відправлення до Сибіру дружин та дітей мазепинців, конфіскацію їхніх маєтностей. Недавня надія на швидку перемогу розвіялася, як дим. Миргородський полковник Д.Апостол, проаналізувавши ці реалії, вирішив завчасно вийти з гри і попросити прощення у царя. Попри несприятливі обставини, невдачі, гетьман не полишав надії на успіх акції визволення. У присязі І.Мазепи старшинам та козацькому товариству, даній після спалення Батурина у селі Бахмач, йдеться про те, що він мав за “обов’язок із своєї синівської любови до цієї Отчизни,матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро Отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними силами св.королівського маєстату Швеції й Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я,життя й останньої краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша малоросійська Отчизна й запорзьке військо від деспотичного московського ярма й наші закони та свободи з побільшанням не повернуться до давнього стану”48. Він прагнув залучити до співпраці Кримське ханство. Очікувався прихід в Україну і військ польського короля Станіслава Лєщинського.

Рішення І.Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке через декілька місяців майже у повному складі багатотисячним загоном виступило на з’єднання з гетьманськими силами.

На жаль, у вирішальний момент 1709 року мазепинці та шведи не отримали очікуваної допомоги від кримчан, поляків. Незважаючи на деякі успіхи при взятті невеличких населених пунктів, загалом нечислене союзницьке військо шведів та українців терпіло поразки. Воно не могло у ході тривалої облоги взяти фортецю Полтави, де засів п’ятитисячний загін росіян.

Співвідношення сил противників під час Полтавського бою 27 червня 1709 року було нервним. Петро І скупчував у район Полтави свіжі, щойно відмобілізовані частини. Сюди було стягнуто 47 полків 49 із загальною чисельністю до 55-57 тисяч чоловік (піхотний полк у 1708 р. формувався з двох батальйонів по 620 чоловік (разом 1240); кавалерійський полк — з п’яти ескадронів по 200 кавалеристів (разом 1200). — Авт.).

Російська армія мала для участі в бою 102 гармати 50. Крім того, на боці Петра І діяли два піхотні і чотири кінні полки І.Скоропадського. Це — мінімум 8-10 тисяч козаків. Отже, в районі Полтави зосереджувалася 63-67-тисячна армія царя. Вона, до того ж, мала в резерві ще більші сили, які прибували у кінці червня в Гетьманщину і розташовувалися на стратегічних напрямках. Через тиждень після Полтавського бою 6 липня Петро І зробив для полонених шведів огляд своїх військ: полки нараховували 83500 чоловік регулярного строю і 91 тисячу нерегулярного, 2 тисячі “артиллерийских служителей”51. Ця демонстрація сили шокувала військовиків короля.

Інша ситуація була у таборі гетьмана та Карла ХІІ. За показаннями спійманого козака Гадяцького полку Гната Коданченка від 4 червня, окрім запорожців, “при Мазепе болши 3000-х ево войска нет”52. Ця кількість військовиків підтверджується й у листі Б.Шереметьєва до І.Скоропадського від 13 квітня 1709 р.: “Сего моменту получили мы ведомость, что в Лютенку прибыло волохов и сердюков легкой конницы с 3000 человек, которые намерение имеют бить на наших и достать добраго языка”53. У тогочасному повідомленні генерала К.Ренне до О.Меншикова згадується Полтавський полк, який “заплутовал и пристал к запорожцам”54.

Останніх, за записками Петра Крекшина, царського комісара по підрядах, який супроводжував Петра І, “до 10000 к шведскому войску в совокупление пришли”55. Тобто перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було загалом 13-15 тисяч військовиків * — 9-10 тисяч запорожців, понад 3000 козаків, сердюків, компанійців, а також полтавські, гадяцькі полчани — до 3000 чоловік.

17 червня, свідчив на допиті Леон Івашкевич, “в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки”56.

У шведській армії налічувалося близько 25 тисяч вояків 57 (разом з військом також ішло кілька тисяч супровідного персоналу) і 28 гармат. Лише на чотири з них шведи мали порох і ядра 58. Загалом шведсько-мазепинське військо налічувало до 40 тисяч чоловік. Його нараховувалося майже вчетверо менше, ніж у супротивника.

За кілька днів до вирішального бою українські частини були приведені в готовність і виставлені перед позицією росіян.

“Гетьман Мазепа був там теж, — згадував у своїх нотатках барон Натан Зільтман, — і привів своїх козаків, які разом із запорожцями на правому і лівому крилі тримали фланги, а також окремо від шведів осаджували російських козаків і калмиків справа від московського ретраншементу поблизу малої гори”.

За спогадами Д.Крмана, у ті дні до Мазепи прийшла віщунка, яка сказала, що “ні він, ні король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави буде велике кровопролиття”59. Гетьман розповів про почуте Карлу ХІІ. Той іронічно поставився до мовленого, мовляв, він довіряє своєму богові і справедливій справі.

Всі жили передчуттям скорої розв’язки. Гетьмана, чудово одягнутого, бачили на найчистокровнішому коні, коли він вранці нісся по передовій. Король порадив йому сховатися в обозі, аби не трапилося нічого лихого 60.

За особою Мазепи справді полювали російські шпигуни. Якось кільканадцятеро їх вдерлося до квартири гетьмана, аби його захопити 61. Але шведська охорона їх відігнала.

Генеральна баталія розпочалася о 2 годині ночі 27 червня. У ній взяли участь, як розповів пізніше полонений шведський головнокомандуючий Реншельд, 19 тисяч шведів (інші 1300 осаджували Полтаву, до 5000 охороняли переправи у Нових Санжарах і Кобеляках. — Авт.) і 11-12 тисяч мазепинців.

Цар виставив проти короля 47 полків, а також козаків Скоропадського. Карл ХІІ сподівався несподівано напасти на переважаючі сили противника і взяти ініціативу у свої руки. Однак через погану підготовку до бою, слабке знання місцевості шведи вийшли до російських редутів, коли почало світати і їх помітили. Незважаючи на професіоналізм вояк Карла ХІІ, їхній могутній натиск лише на початку мав певний успіх. Надалі ж зручна позиція росіян, редути, щільний артилерійський вогонь сприяли зломленню бойового духу наступаючих. Вони опинилися під щільним вогнем, зазнали значних втрат. При цьому чимало атакуючих підрозділів втратили зв’язок з командуванням, іншими полками. До І.Мазепи не пробився жоден гінець, навіть генерал-ад’ютант короля А.Гильденклу, аби гетьман вислав свій козацький резерв з Пушкарівки.

Велика частина мазепинського війська була у другому ешелоні наступаючих. “Між кіннотою шведи помістили піхотинців, — зазначав у щоденнику згадуваний Д.Крман, — а козаків і волохів поставили на обох крилах”62. На лівому крилі перебували запорожці. У їхній бік була направлена контратака кількатисячного корпусу калмиків. Спочатку серед запорожців сталося замішання, і вони почали тікати. Однак, писав Д.Крман, кілька прибулих шведів з гострими мечами повернули їх назад, і знову був відновлений порядок 63.

Шведський старшина Вейге у своїх споминах відзначив важливу роль мазепинців у бойових діях: “Наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що вона скоро потім, побачивши нашу підмогу, відступила через заросляки і король також малим об’їздом завернув під Полтаву”64.

Козаки та запорожці відігнали ворожу кінноту, яка після бою намагалася схопити короля та його оточення 65.

Карл ХІІ ще бадьорився, йому хотілося битися з росіянами до останньої краплини крові. Мазепа, прибувши до шведської ставки, почав переконувати його оголосити негайний відступ у турецькі володіння.

Про це ж заявили генерали короля. Лише після настирливих вмовлянь він погодився на відхід.

Карл ХІІ і Мазепа від’їхали разом в колясці генерала Мейерфельда. За ними поспішили ті, хто врятувався.

Полтавська кровопролитна баталія завершилася повною поразкою шведсько-українського війська. На місці герцю переможна сторона виявила 8619 забитих шведів 66. Ще у ході побоїща 2800 вояк 67 Карла ХІІ потрапили у полон. Організоване росіянами переслідування втікаючих шведів теж дало свої наслідки: поблизу Дніпра практично вся королівська армія, яка не мала достатньо плавзасобів для переправи, здалася. Майже 23 тисячі 68 офіцерів, солдат, супроводжуючого персоналу згодом були відправлені на заслання.

Інша доля чекала їхніх союзників. Кілька тисяч мазепинців як зрадників нещадно винищено протягом 28 червня – 4 липня 1709 р. Шведські полонені стали свідками колесування, вішання спійманих запорожців, козаків, які брали участь у Полтавській битві. Їм також відрубували руки, ноги, голови. Увесь простір від Полтави до Дніпра скраплений кров’ю учасників визвольних змагань, які потрапили під гарячу руку переможців. За “Щоденником військових дій” після Полтавського бою поховано 13281 “побиенных неприятельских тел”69. Якщо від цієї кількості загиблих відняти 8619 шведів, то отримаємо 4662 забитих козаків, запорожців.

За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина, протягом листопада 1708 – липня 1709 років в Україні “изменников до тридцати тысяч порублено”70.

Під Переволочною вирішили здатися на милість царя ряд генеральних старшин, які мали разом з шведською армією вивести залишки українського війська у Крим. Очевидно, взамін вони просили гарантувати їм життя. За допитами від 14 липня 1709 р. у числі капітулянтів були: генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, полковник Дмитро Зеленський, компанійський полковник Юрій Кожуховський, сердюцький полковник Яків Покотило, а також дрібні урядовці Антон Гамалія, Семен Лизогуб, канцелярист Григорій Григорович та писар Яків Гречаний 71. Смертну кару їм замінено на заслання.

2700 козаків, які були з ними, помилувано. Їм заборонили носити зброю і перевели у стан посполитих 72.

Хворий І.Мазепа помер 22 вересня 1709 року у Бендерах. Але з ним не вмерла його мрія й ідея створення самостійної держави. Виступ мазепинців показав Московії, що Україна — все-таки не губернія, у якій можна правити губернаторами. Це — край, в якому поважають волю, традиції, беруться за зброю, якщо ігноруються, нищаться права людності.

Павленко С. Іван Степанович Мазепа // Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – К.: Українська Видавнича Спілка, Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – С. 173 – 196.

Tags: ,

Comments are closed.

Основна мова вашого переглядача: