Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава / газета “День

Доля пам’ятників Полтави — в руках соціологів

Кілька років тому публіцист Андрій Окара на сторінках «Дня» назвав Полтавщину ментальним, ландшафтним і лінгвістичним еталоном українства, з чим у принципі можна погодитися, щоправда, з певними застереженнями. Адже навіть не особливо ретельний погляд на місцеву топоніміку й монументалістику доводить, що цей наукраїнськіший край не поспішає прощатися з імперсько-радянською спадщиною, відбитою у численних пам’ятниках «слави російської зброї» і в «комуністичних» назвах вулиць — Леніна, Фрунзе, Куйбишева, Жовтнева, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Паризької комуни… Донедавна були ще й Карла Маркса і Радянська, які відповідно стали Володимира Козака та Монастирською (добре, що хоч у Полтаві немає вулиці Чекістів, як у Запоріжжі). У райцентрах області досі бовваніють непоодинокі монументи вождеві світового пролетаріату, на котрі час від часу здійснюють замахи вандали, причому вони не лише трощать погруддя Ілліча, але й пишуть на постаменті «Зніміть мене».

У ПОЛОНІ НОСТАЛЬГІЇ

Прорадянські настрої місцевої спільноти почасти зумовлені тривалою професійною пропагандою і системною роботою радянської школи, котра підготувала цілі покоління денаціоналізованих інтернаціоналістів із москвоцентричною картиною світу. Не забуваймо також і про присутність чималої кількості відставних кадебістів і військовослужбовців, які вважали дуже престижним жити на пенсії у затишній Полтаві. «Багато хто чіпляється за ці радянські символи, тому що вони нічого не мають натомість, — говорить політолог і публіцист Микола РЯБЧУК. — Для них це не ознака якоїсь любові до Леніна чи Дзержинського, а просто вияв їхньої окремішності, іншості. Тобто ця російськість проявляється у формі радянськості».

Тим часом увічнювати українських історичних діячів місцева влада не надто поспішає, побоюючись, либонь, звинувачень у «націоналізмі» й «образі почуттів братнього народу». І в цьому контексті хрест пам’яті загиблих козаків (слова «полеглих у Полтавській битві за волю України» дивним чином випали з напису напередодні відкриття), монумент президентові УГВР Кирилу Осьмаку в Шишаках є радше винятком, ніж правилом, оскільки ні гетьман Іван Мазепа, ні голова Директорії УНР Симон Петлюра належно не пошановані. У свідомості все ще багатьох мешканців полтавського краю вони залишаються «зрадниками», «погромниками», «антисемітами» і, чого доброго, «бандерівцями». Принаймні саме так схарактеризувала постать головного отамана армії УНР одна місцева тітонька, котра в антинаціоналістичному пориві вигукнула: «Ніколи в Полтаві не стоятиме пам’ятник цьому бандерівцю Петлюрі!».

Зате у Петровському парку поблизу краєзнавчого музею є братська могила борців за владу Рад — 27 червоноармійців і 2 братів-чекістів, загиблих від рук «петлюрівських бандитів». Чи не єдиним нагадуванням про присутність Симона Васильовича в Полтаві є меморіальна табличка з портретом на будівлі аграрного коледжу, колишньої духовної семінарії, в якій навчався Петлюра. Його рідна хата не так давно була зруйнована (нині там виростає багатоповерхівка), хоча завдяки подвижництву небайдужих громадян удалося зберегти і привести до ладу домівку отаманового племінника, патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника).

Установлюючи пам’ятники і пам’ятні знаки, полтавська влада, схоже, намагається обрати найменш конфліктні постаті й теми, які, з одного боку, відбивали б дух краю Сковороди, Котляревського і Гоголя, а з іншого — не дратували б публіку, котра ностальгує за «великою країною», «стабільністю» і «світлим минулим». Тому й з’являються скульптурні композиції на честь гоголівських персонажів, монумент «дівчині з легенди» Марусі Чурай, «годувальниці українського народу» свині та, можливо, найбільш відомому місцевому бренду — галушці.

Нічого поганого в цьому, звісно, немає, якби не очевидна диспропорція між символами імперської величі переможців Полтавської битви і пам’яттю про героїчну боротьбу за волю України. Якось мірою цю ситуацію пояснює комсомольське виховання нинішніх керівників Полтавщини, які святкують день ВЛКСМ, публічно тужать на різних зборах за своєю молодістю, прагнуть відновити двоголового орла на пам’ятнику комендантові полтавської фортеці Келіну і зазначають, як колишній мер Полтави Андрій Матковський, що всією родиною вважають Мазепу зрадником. І вже точно до репертуару їх улюблених пісень не належить «Марш Україна» на слова Івана Багряного з рядками: «З нами пройшли через муки й тортури, як приклад великий, як жертви за нас. Великі звитяжці Мазепа й Петлюра, Петро Дорошенко, Богдан і Тарас».

ПОЧУЄМО КОЖНОГО

На цьому ідеологічному тлі більш прогресивною видається точка зору нового міського голови, котрий, за власним зізнанням, хоч і виховувався на марксизмі-ленінізмі, був жовтенятком, піонером і комсомольцем, однак комуністом не став. «Я не історик, а це питання мають вивчати історики, — переконував громадськість тоді ще кандидат у мери Олександр МАМАЙ. — Але моя особиста думка: коли історики вирішили, що портрет Мазепи може бути на десятигривневій купюрі, то значить щось же вони знають. Отже, ця людина зробила багато добра для українського народу. Просто так її там би не відобразили». Утім, отримавши посвідчення міського голови, він дещо підкоригував свою позицію щодо «контраверсійних» історичних постатей і традиційно послався на соціологію. Мовляв, якщо 50 — 80% полтавців буде проти встановлення пам’ятників Мазепі й Петлюрі, такою ж буде і позиція міської влади. Знайдуться бодай 30% тих, хто висловиться «за», почнуть прислухатися. Соціологічне дослідження обіцяють замовити в місцевого фахівця Миколи Лебедика із «Незалежного центру стратегічних досліджень», котрий передбачив перемогу чинного мера.

Номер із вивченням громадської думки використовується вже не вперше, адже його практикували і попередники Мамая. За результатами телефонного опитування з’ясувалося, що більшість полтавців налаштовані «проти», що й не дивно, зважаючи на саму методику дослідження. Координатор громадського комітету з увічнення пам’яті Симона Петлюри Олексій Логвінов проілюстрував цю нехитру технологію на прикладі історії з перейменуванням вулиці Рози Люксембург на Раїси Кириченко. «До нас телефонували з міськвиконкому і запитували, чи згодні ми на це. Коли ми говорили «так», нам ставили наступне питання: «А чи знаєте ви, що для цього необхідно буде переоформити документи, прописку?», — розповідає пан Логвінов. — Окрім того, всупереч правилам соціології, таке навідне питання спрямоване на те, щоб залякати людей і примусити їх дати негативну відповідь. Звісно, якщо враховувати, що подібне опитування щодо Петлюри проводилося таким же чином, можна передбачити, що більшість давала негативну відповідь. Якби дослідження проводила солідна, професійна і незаплямована соціологічна фірма, то, думаю, результати кардинально різнилися б від тих, якій пропонує мерія і полтавський міський голова».

Проблема пам’яті та пам’ятників, ясна річ, стосується не лише Полтави, а й багатьох інших українських міст, символічною «окрасою» яких є діячі доволі специфічного ґатунку — Дзержинський, Катерина ІІ, Сталін… Погляньмо, зрештою, на Київ, де хоч і з’явилися вулиці Петлюри (Комінтерну) і частково Мазепи (Січневого повстання), проте немає монумента жодному з них. Хіба що на столичному Будинку вчителя висить табличка, яка сповіщає, що на цьому місці на виконання указу президента Ющенка буде встановлено пам’ятник Симонові Петлюрі. Здається, цей документ ніхто не скасовував, але й не поспішає реалізовувати. Вочевидь, будівничі «України для людей» не хочуть зазіхати на «святая святих» (у термінології Чечетова) — дружбу з братнім російським народом, на думку котрого вони рефлекторно озираються майже щоразу. І таких прикладів новітнього малоросійства чимало. Проте ця запопадлива позиція «еліти», сподіваємося, не відбиває погляди всього українського суспільства, яке не так давно вдихнуло повітря свободи і, можливо, невдовзі навчиться ще й гідно вшановувати своїх національних героїв.

Comments are closed.

Основна мова вашого переглядача: